Вітаю, читачу! Це гостьовий допис від Дмитра, який цікавиться різними цінними темами і у черговому пості поділився своїми інсайтами, які будуть цікаві як інвесторам, так і будь-якій мислячій людині в сучасному світі. Прошу ознайомитися, сподіваюся буде цінно.
Оригінальний пост був опублікований в ньюзлетері Learned Anyway – https://domelian.substack.com, нижче – авторський переклад українською.
Автор: Dmytro Omelian
Вступ
Не буду казати, що це найдетальніша досліджена стаття про цих двох або що я людина, яка десятиліттями їх вивчала та має полицю біографій Воррена й Чарлі. Та й загалом про них уже було написано багато.
То чим саме ця стаття особлива серед тисяч статей, написаних в інтернеті?
Питання, на яке я намагався відповісти, доволі особисте і просте: які найбільш надихаючі ідеї я виніс від цих двох людей за перший рік знайомства з ними? Вони зробили — я б сказав — вагомий внесок у мій світогляд, і мені хотілося б, щоб і ви щось винесли із цієї маленької історії. Відповідь вийшла з п’яти простих ідей.
Кілька слів про те, хто вони. Воррен Баффет — інвестор, про якого нібито всі чули, «Оракул з Омахи», людина, яка перетворила збиткову текстильну фабрику під назвою Berkshire Hathaway на одну з найдорожчих компаній у світі. Чарлі Мангер був його партнером понад п’ятдесят років: юрист, який став інвестором, і ненаситний міждисциплінарний читач (multidisciplinary reader). Разом вони побудували Berkshire.
І хоча ці двоє — гуру інвестування, тут ви не побачите жодної інвестиційної поради. Якщо ви прийшли саме за цим, то перепрошую.
1. Двадцять ставок (twenty bets)
“I could improve your ultimate financial welfare by giving you a ticket with only twenty slots in it, so that you had twenty punches — representing all the investments you got to make in a lifetime. And once you’d punched through the card, you couldn’t make any more at all. Under those rules, you’d really think carefully about what you did, and you’d be forced to load up on what you’d really thought about. So you’d do so much better.”
— Warren Buffett
А тепер прочитайте це не як інвестиційну пораду, а як пораду про життя. Усього двадцять ставок. Не дрібниці на кшталт купівлі книжок чи планів на суботу, а справжні: з ким ви будуєте партнерство, над чим працюєте, де живете, чому віддаєте роки життя. Коли я уявляю цей квиток, то довше вагаюся перед кожною наступною ставкою, і кожна ставка раптом стає важчою, бо починаєш розуміти, що їх так мало.
Це одна з ідей, про яку я думав найбільше цього року, і я намагаюся зрозуміти чому.
Моя гіпотеза: в університетські роки я витрачав кожну ставку на все підряд — олімпіади з програмування, футбол, перехід на позицію AI-інженера, стажування в Huawei R&D і так далі — замість того, щоб сфокусуватися хоча б на одній очевидній ставці: насправді прожити студентські роки. Через COVID, а пізніше через війну в Україні я закінчив бакалаврат повністю онлайн, тож не можу сказати, що збудував там сильну мережу контактів. З одного боку, це схоже на втрачену ставку (хоча дорогою я багато чого навчився). З іншого — це відкрило двері до сильніших ставок: наприклад, я отримав шанс викладати в університеті у свої двадцять із чимось. І, чесно кажучи, озираючись на все це, не можу сказати, що хоч щось із цього було однією з моїх двадцяти. Це було щось інше: я б сказав, спроби з’ясувати, чи були вони тими самими. Можливо, це те, на що потрібно витрачати час, коли вам двадцять із хвостиком.
Мангер довів інвестиційну версію цього до крайності. Poor Charlie’s Almanack описує його стиль як
“extreme patience combined with extreme decisiveness,”
Мені подобається, що цей квиток насправді не каже вам робити менше (ну, може, трохи). Він відкриває простір для вибору стратегії. Можна зробити кілька великих ставок раніше, поки ви молоді, і витратити роки на те, щоб вони окупилися. Або йти по одній, обережно, і прийти до своїх сорока, використавши лише кілька. Тут немає неправильних варіантів, і кожен знаходить свій баланс. Але ви навіть не можете почати цю розмову із собою, доки не побачите цього квитка.
Є менша версія цієї ідеї. Іноді найкращий хід — не вибрати bet, а прожити життя так, що bet сам знайде тебе. Poor Charlie’s Almanack став культовою класикою, яку передавали з рук у руки серед інвесторів і засновників протягом двох десятиліть, настільки хорошою, що Stripe Press перевидало її у 2023 році. Але не тому, що Чарлі поставив собі за мету стати темою книжки. Він навідріз відмовлявся писати її:
“I don’t have much interest in writing a book myself. Plus, it would be a lot of work for somebody like me to try and do it in my 70s. And I have plenty else to do in life. So I’m not going to do it.”
Він просто жив так, що іншим людям захотілося написати таку книжку про нього і за нього. Це нагадує мені фразу: напиши книжку, варту прочитання, або проживи життя, варте того, щоб про нього написали книжку.
2. Партнер
Вони ледь не зустрілися двічі, перш ніж зустрілися насправді. Обидва виросли в Омасі. Обидва підлітками працювали в одному й тому самому продуктовому магазині — Buffett & Son, що належав дідусеві Воррена — і жодного разу не перетнулися. Зрештою, вони зустрілися у 1959 році, коли Чарлі, на той час уже юрист у Лос-Анджелесі, повернувся в Омаху після смерті батька. Місцевий лікар на ім’я Едвін Девіс фактично заздалегідь їх представив: раніше він сказав Баффету, що довіряє йому свої гроші, бо Воррен нагадує йому молодого чоловіка на ім’я Чарлі Мангер. Цих двох посадили поруч за вечерею в Johnny’s Cafe. Баффету було двадцять дев’ять, Мангеру — тридцять п’ять.
Спогад Баффета про це:
“About five minutes into it, Charlie was sort of rolling on the floor laughing at his own jokes, which is exactly the same thing I did. I thought, ‘I’m not going to find another guy like this.’ And we just hit it off.”
Але вони не почали будувати імперію одразу після того, як просто посміялися разом. Роками вони керували окремими партнерствами на протилежних узбережжях, постійно розмовляючи телефоном і порівнюючи інвестиції задовго до офіційного партнерства. Спершу вибудовувалася довіра, а бюрократія з різними паперами була набагато пізніше. Думаю, тут є багато чого повчитися, особливо в сьогоднішньому світі, де багато чого виставляється напоказ.
Це, мабуть, те, що мені в них найбільше подобається. Я якось слухав розмову про те, «як нетворкати в Сан-Франциско», і одна з порад була зробити селфі з людиною й викласти його в LinkedIn, щоб люди вас запам’ятали і ви могли зустрітися з ними наступного разу. Як на мене, це «клоунізм». Я б не хотів будувати будь-які стосунки з людьми таким чином, і ці двоє — доказ того, що це не єдиний спосіб. Підхід із селфі оптимізується під те, щоб вас запам’ятали; підхід Воррена й Чарлі оптимізується під те, щоб бути корисним один одному. І лише одне з цього може спрацювати в перспективі шістдесяти років.
Мангер перетворив той самий інстинкт на дуже круту кар’єрну пораду:
“Don’t sell anything you wouldn’t buy yourself. Don’t work for anyone you don’t respect and admire. Work only with people you enjoy.”
Є цитата Naval про довгострокових партнерів (романтичних чи ділових), яку я люблю згадувати: «Якщо ти не уявляєш, що працюєш із кимось усе життя, не працюй із ним і дня». Звісно, можна посперечатися з цим, бо деякі речі на початку виглядають неочевидно, і ви розбираєтеся в них разом. Але, гадаю, це заперечення не враховує того, для чого існує цей фільтр: red flags на початку часто стають причиною кінця. Хоча я не вірю, що Воррен і Чарлі свідомо застосовували якийсь фільтр. Гадаю, усе було набагато простіше: їм просто подобалося проводити час разом — і це вони й робили шістдесят років.
Є відкрите питання, на яке мені у 23 важко відповісти: що робить можливою 60-річну інтелектуальну співпрацю? У мене немає повної відповіді. Але частина її, підозрюю, в тому, що вони користувалися одними й тими самими інструментами. Що і є третьою річчю, яку я в них перейняв і намагаюся активно розвивати.
3. Ментальні моделі
Це ідея, яку більшість людей асоціює з Мангером, і саме їй я опирався найдовше.
Її суть походить з його промови 1994 року в USC Marshall School of Business, A Lesson on Elementary, Worldly Wisdom:
“You can’t really know anything if you just remember isolated facts and try and bang ’em back. If the facts don’t hang together on a latticework of theory, you don’t have them in a usable form. You’ve got to have models in your head.”
Його твердження було таким: кілька десятків великих моделей — з фізики, біології, психології, економіки, математики — виконують більшу частину важкої роботи в чіткому мисленні.
Перш ніж це прозвучить надто академічно: ви вже використовуєте ментальні моделі, просто, скоріше за все, не знали їхніх назв. Коли ви відмовляєтеся тримати всі заощадження в одному місці — це диверсифікація. Коли ви пропускаєте концерт, бо хочете провести час із сім’єю — це альтернативна вартість. Коли ви помічаєте, що ресторан заповнений, і вирішуєте, що їжа, мабуть, хороша — це соціальний доказ, який діє на вас, на краще чи на гірше. Тож ви починаєте тут не з нуля. Ви починаєте із жменьки моделей, які ввібрали випадково, а практика полягає в тому, щоб зробити їх усвідомленими: помічати їх, називати, загострювати.
Скажу вам чесно: є, ймовірно, ~90 ментальних моделей, вартих вивчення, і я ніколи не зустрічав нікого, хто б сказав «о, я зрозумів їх за два дні». Опанувати хоча б половину з них — а під «опанувати» я маю на увазі справді зрозуміти на рівні щоденного застосування — займає роки. Саме це й робить це цікавим: це одна з тих рідкісних практик, де ви можете спостерігати власний шлях розуміння, так само, як під час вивчення мови чи спорту. Але зараз я маю три моделі, до яких постійно повертаюся:
Перша — це коло компетентності (circle of competence): знати межу між тим, що ви насправді розумієте, і бути чесним щодо того, у межах якого ви стоїте. Друге — складні відсотки (compounding interest), що звучать як фінансовий термін, доки ви не помічаєте, що вони описують майже все, що має значення: навички, стосунки, репутацію, розсилку. (Розділ Сема Альтмана «compound yourself» у How To Be Successful вартий того, щоб відволіктися.)
Третя — і та, яку я використав, щоб написати це есе — інверсія (inversion). Замість того, щоб питати «як зробити це добре?», ви питаєте «як би я зробив це погано?» — і уникаєте цього. Версія Мангера звучить трішки інакше:
“All I want to know is where I’m going to die, so I’ll never go there.”
Перш ніж писати чернетку, я запитав себе: як би я написав погане есе про Воррена й Чарлі? Відповідь зекономила мені пару тисяч слів і багацько часу. (Може, я й так написав не дуже добре, але слід пам’ятати, що могло бути гірше.)
Є також у всьому цьому проєкті смиренність, яку я вважаю освіжаючою. Мангер не претендував на оригінальність:
“I believe in the discipline of mastering the best that other people have ever figured out. I don’t believe in just sitting down and trying to dream it all up yourself. Nobody’s that smart.”
Я був скептиком. Частково лишаюся ним і досі. Я можу прочитати про ментальну модель і подумати: ну, це ж легко — а потім, у момент, коли мав би її застосувати, опираюся. Знаходжу заперечення й виправдання. Просто забуваю про них у потрібні моменти. Правда в тому, що це не знання, яке ви набуваєте; це звичка, яку ви формуєте, і вона формується повільно.
“And nobody taught it to me, by the way. I had to learn it later in life, one piece at a time.”
4. Вони були genuinely intelligent (по-справжньому ерудованими)
Develop into a lifelong self-learner through voracious reading; cultivate curiosity and strive to become a little wiser every day.
(c) Charlie Munger
Ось питання, з яким я досі намагаюся розібратися: як ми насправді вирішуємо, що хтось розумний? Розумних людей багато, дуже розумних менше, і лише жменьку ви назвали б по-справжньому розумними — між ними дуже велика різниця. Коли ви зустрічаєте людину і за десять хвилин думаєте: окей, ця інша — що є сигналом? Мені здається, це поєднання двох речей: вони чітко знають межі своєї компетенції й не бояться про них говорити; а ще — мають особливе ставлення до деталей: тримають їх у голові, пов’язують між собою й можуть дістатися до потрібної інформації будь-якої миті.
За цим визначенням ці двоє — дуже гарний приклад. Люди, які зустрічали Баффета, описують те саме: він міг пригадати цифри виторгу, імена менеджерів і операційні деталі десятків компаній Berkshire — просто з пам’яті і навіть роками пізніше. Діти Мангера жартували, що їхній батько був «книжкою, з якої стирчать ноги». Але вони не народилися з особливою пам’яттю, а все це прийшло від звички.
А звичкою було читання в обсязі, який звучить не надто реалістично. Баффет оцінював, що витрачає п’ять-шість годин на день на читання — річні звіти, п’ять газет щоранку, стоси галузевих журналів. Його порада студентам, показуючи на стос звітів:
“Read 500 pages like this every day. That’s how knowledge works. It builds up, like compound interest. All of you can do it, but I guarantee not many of you will do it.”
Мангер дає дуже просту відповідь на питання про розум: це просто про щоденну звичку:
“I constantly see people rise in life who are not the smartest, sometimes not even the most diligent. But they are learning machines. They go to bed every night a little wiser than they were that morning. And boy, does that habit help, particularly when you have a long run ahead of you.”
А двигун під цією звичкою — читання. Мангер казав про Баффета:
“If you watched Warren Buffett with a time clock, you’d find that about half of his waking time is spent reading. Then a big chunk of the rest is spent talking one-on-one, on the telephone or in person, with highly gifted people whom he trusts and who trust him.”
Не знаю чому, але мені так цікаво читати про те, скільки людей читають. Я намагаюся робити те саме. Нещодавно я дізнався, що мій bottleneck — це не те, щоб більше не читати, а обробляти прочитане. Я веду нотатки в Apple Notes із 2023 року, але нотатки накопичуються швидше, ніж я їх переглядаю. У якийсь момент я просто зрозумів, що читання без повернення до прочитаного — це просто якась весела розвага з додатковими кроками.
Звісно, вони пам’ятали не ВСЕ. Але вони пам’ятали набагато більше за пересічну людину, і саме ця різниця дозволяла їм бачити закономірності, поєднувати ідеї та вчитися швидше.
І в усьому цьому є щось заспокійливе. Те, що ззовні виглядає як геніальність, зблизька є нудною накопичувальною звичкою, яку може почати будь-хто.
5. Допитливість, концентрація, наполегливість — і самокритика
Ейнштейн якось сказав, що його успіх походив із чотирьох речей: допитливості, концентрації, наполегливості й самокритики — так він пояснив наприкінці життя, що зробило можливими його наукові прориви. Мангер любив цей перелік, і я відкриваю ним останній розділ, бо це найкращий опис цих двох у чотирьох словах, який я знайшов.
Якщо ви прочитали перші чотири частини, то вже бачили три з чотирьох: вони були допитливими до найдрібніших деталей, могли концентруватися на кількох ставках десятиліттями і були абсурдно наполегливими. Але ці три риси описують безліч розумних людей, які ні до чого не приходять. Четверта — це те, що їх відрізняє: самокритика. Вони були безжальними в тому, щоб позбуватися власних ідей.
Мангер часто повторював:
“I’m not entitled to have an opinion unless I can state the arguments against my position better than the people who are in opposition. I think I’m qualified to speak only when I’ve reached that state.”
Подумайте над цим. Не «я чув іншу сторону». Я можу аргументувати протилежну сторону краще, ніж її захисники. Більшість із нас — і я в тому числі — спершу формує думку, а потім збирає підтвердження. Чарлі змінив порядок. Я почав ловити себе на першому варіанті, і, на жаль, це трапляється частіше, ніж мені хотілося б визнати.
Ваші найулюбленіші й найважче здобуті ідеї — ті, в які ви вклалися найбільше, які коштували вам найдорожче, — саме ті, які ви маєте найсильніше намагатися розвалити. Це протилежність тому, як більшість із нас захищає своє мислення. І це поєднується з іншою його цитатою про правило доброго життя:
“The safest way to try to get what you want is to try to deserve what you want.”
Іншими словами: якщо ви хочете чудового партнера — будьте ним. Якщо хочете довіри — будьте тим, кому люди можуть довіряти. Та сама смиренність проходить через усе інше в цьому есе — щоденне навчання, моделі, терпляче партнерство. Вони не намагалися перехитрити світ. Як казав Мангер, вони
“succeeded by making the world easy for ourselves, not by solving hard problems.”
На завершення
Якщо запам’ятаєте із цього есе одну річ, нехай це буде:
У житті у вас є близько двадцяти справжніх bets, тож обирайте повільно. Витрачайте їх на людей, з якими ви залишилися б на шістдесят років. Вивчайте ідеї, а не факти. Лягайте спати трохи мудрішими, ніж прокинулися. І сумнівайтеся в улюблених ідеях найбільше.
Ці двоє цікаві мені не лише як гуру інвестування, а як дослідження того, як мислити, як працювати і як прожити життя. Як і будь-хто, вони не були ідеальними, і є багато того, що мені не повністю відгукується — навіть у наведених вище ідеях. Але якщо ви пішли звідси з однією думкою, до якої варто повернутися, — це гарний результат для нас обох.
Я радий, що минулого року мав шанс дізнатися трохи більше про цих двох людей. Було б ще радісніше дізнатися набагато більше.
