Як часто ми вживаємо самі або чуємо від друзів і близьких фразу “Я такий зайнятий… ну просто відсутній вільний час!”. І справді, бувають періоди, коли інтенсивність всього довкола зашкалює. Але що коли ця “суперзайнятість” стає хронічною? Для багатьох зайнятість (як на роботі так і якимись хобі тощо) – це фактор, який блокує нехороші думки, позбавляє людину небажаних негативних спогадів або просто драйвер руху вперед. Іноді зайнятість справді корисна, особливо якщо вона продуктивна і несе чудові результати. А чи задумувались ви, що така “суперзайнятість” буває також руйнівною, неконструктивною і часто веде до відірваності від соціуму і до забування мети: “а для чого ж я цим всім так посилено займаюсь?”. Справді, being busy – це непоганий тренд, але, можливо, попри зайнятість нам варто також тримати баланс між продуктивною працею і хорошим відпочинком, життям, спілкуванням? Спробуємо розібратись.
Тема “Куди ж рухається наше суспільство 21-го століття” часто описується різними авторами, але сьогодні до вашої уваги пропоную цікаві спостереження й думки Оміда Сафі. Нехай кожен з нас віднайде щось близьке про себе або ж про когось з нашого оточення, зробить певні висновки та можливо почерпне щось корисне.
Омід Сафі, директор центру ісламознавства Університету Дюка розповідає про тенденції, які поневолили сучасну людину 21-го століття.
Кілька днів тому я зустрів близьку знайому. Я зупинився, щоб спитати, як у неї справи, як її родина. Вона глянула на мене і втомлено, напівпошепки відповіла: «Я така зайнята, така зайнята, просто безліч справ, немає часу».
Буквально відразу ж після цього я зіткнувся з ще одним товаришем і теж поцікавився як у нього справи. Але почув той же втомлений голос і аналогічну відповідь: «Я такий зайнятий, купа роботи, так багато треба встигнути зробити». Він виглядав втомленим, загнаним і розбитим.
І це стосується не тільки дорослих. Коли ми десять років тому переїхали в інший штат, то були сповнені ентузіазму, оскільки поселились в місті, яке славилось своєю розвиненою шкільною системою. Нові сусіди виявилися чудовими людьми. Все складалося якнайкраще і ми були щасливі.
Після новосілля ми підійшли до однієї дуже доброзичливою сусідської сім’ї із запитанням, чи можуть наші доньки проводити разом вільний час, грати і дружити. Мати, дуже приємна і відкрита жінка, взяла свій телефон і почала вивчати календар. Вона дуже довго прокручувала розклад, неймовірно довго. Нарешті вона відповіла: «Протягом найближчих трьох тижнів у моєї дочки є 45-хвилинне«вікно». В інший час у неї заняття з гімнастики, фортепіано і ще уроки вокалу. Вона дуже, дуже зайнята».
Цей жахливий, руйнівний стиль життя закладається змалку – рано, занадто рано.
І чим цікаво закінчиться такий темп нашого життя? Чому ми взагалі так живемо? Чому ми робимо це стилем життя наших дітей? Коли ми згадаємо про той факт, що ми люди, а не просто роботи які з дня в день виконують зазначені функції без задоволення та емоцій?
Народна мудрість каже: «Немає сенсу проживати життя, якщо у ньому не залишається нічого … людського». Цікаво, як ми повинні жити, щоб ЖИТИ, щоб відчувати себе повноцінною людиною, а не надзвичайно зайнятою, втомленою і майже загнаною конякою?
Хвороба надмірної зайнятості (давайте називати речі своїми іменами: це стан відчуття, що ви постійно не в своїй тарілці або відчуття, що ніколи і нічого не встигаєте зробити) руйнівна й шкідлива для нашого здоров’я і благополуччя. Ця «хвороба» позбавляє нас можливості повноцінно спілкуватися з близькими і дорогими людьми й отримувати максимум задоволення від звичайного життя та маленьких людських радостей, яких ми так сильно хочемо десь в глибині душі.
Починаючи з 1950-х років, ми стикаємось з величезною кількістю технологічних інновацій, які (як ми припускали або як нам обіцяли) повинні б робити наше життя легшим, швидшим, простішим. Тим не менш, тепер у нас не залишилося взагалі жодного вільного часу, порівняно з тим, як це було кілька десятиліть тому.
Для деяких з нас (особливо активних, «просунутих» і «привілейованих» осіб) грані між роботою і домом стали дуже розмитими. Ми живемо тільки за допомогою наших чудо-девайсів. Ми прикуті до них. Ми залежимо від них. Смартфони і ноутбуки – це наша розмита межа офісу і дому, фактично це і є наше нинішнє життя. Як тільки ми поклали дітей спати, ми знову онлайн. Ми не можемо бути оффлайн, для нас оффлайн означає дискомфорт.
Моя власна щоденна війна – це боротьба з лавиною листів в електронній пошті. Я майже оголосив джихад електронним повідомленням. Мене завалюють сотнями листів, і я просто не знаю, як це зупинити. Я пробував різні методи: відповідав лише вечорами, не відповідав під час вихідних, просив людей про зустрічі, а не про письмове спілкування. Мейли все одно продовжували прибувати в незбагненних обсягах: особисті електронні листи, ділові електронні листи, рекламні електронні листи. І люди чекають відповіді – прямо зараз. А я не можу відповісти, ну звичайно, адже я, як ви розумієте, дуже зайнятий.
Реальність все-таки виглядає інакше. Багато людей працюють на двох низькооплачуваних роботах для того, щоб хоч якось утриматися на плаву. Двадцять відсотків дітей живуть в бідності, а багато батьків тримаються за роботу з мінімальною зарплатнею тільки для того, щоб мати дах над головою і мінімум їжі на столі. Ми всі ж дуже і дуже зайняті. І це життя!
Старі моделі, де обоє батьків працюють поза домом (тобто, повний день в офісі, на заводі, на фабриці) вже застаріли. Тепер у нас в більшості сімей дорослі мають можливість працювати віддалено. Але і це не працює, точніше не спрацьовує. Ми як і раніше дуже зайняті.
Так бути не повинно!
У багатьох мусульманських культурах, коли ви хочете запитати людей про те, як у них справи, то арабською це звучить «Kayf haal-ik?», Перською «Haal-е shomaa chetoreh?». Іншими словами, «як ваше Haal?»
Ви запитаєте, що таке «haal»? Це стан вашого серця. Тобто ми питаємо: «Що ваше серце робить саме зараз, саме при зараз коли ви вдихаєте?» Коли я питаю «як ваші справи?», То я насправді хочу знати, чим ви дихаєте.
Я не питаю, що у вас на порядку денному в списку ваших справ, не питаю, скільки мейлів у вашій пошті. Я хочу знати, чим ви дихаєте і що ваше серце відчуває саме зараз. Скажіть мені. Скажіть мені, що у вашому серці присутня радість, що воно болить, що воно сумує, що воно жадає людського дотику. Вивчіть своє власне серце, досліджуйте свою душу, а потім розкажіть мені про них: про ваше серце, про вашу душу.
Розкажіть мені, що ви все ще пам’ятаєте, що ви людина, а не просто працююча машина. Розкажіть мені про те, про що ви думаєте, а не просто ставте позначки в своєму списку справ і зустрічей. В житті є місце спілкуванню, поглядам, дотикам. Дозвольте собі просте людське спілкування з людськими словами і просто з вашою присутністю тут і зараз, а не в вашому електронному девайсі.
Візьміть мене за руку, подивіться в очі, побудьте людиною хоча б кілька секунд. Розкажіть мені що-небудь про ваше серце, розбудіть своє серце, в кінці кінців. Я теж хочу згадати, що я повноцінний, що я жива людина, спрагла до звичайного спілкування – живого, людського спілкування.
Я викладаю в університеті, де багато студентів пишаються тим, що вони «посилено вчаться, але і відриваються від душі». Це і є відображення нашого життя і нашої завантаженості. Навіть види нашого відпочинку відображають цей світ божевільного завантаження (далеко не завжди виправданого чи доцільного). Для багатьох відпочинок – це перегляд екшн-фільмів і організація вечірок, щоб відірватися, відірватись «від душі», якщо від неї ще щось залишилося.
У мене немає чарівних рішень. Все, що я знаю, це те, що ми втрачаємо здатність жити справжнім людським життям.
Нам необхідно плекати інше ставлення до роботи і до нових технологій. Ми знаємо, чого хочемо: змістовного життя, почуття спільності, збалансованого існування. Але ми не можемо жити виключно айфонами. А як повернутися назад до людського?
Вільям Йейтс колись написав: «Для того щоб вивчити темну сторону вашої душі буде потрібно більше мужності, ніж солдату, готовому піти на поле бою».
Як саме нам потрібно вивчати темні куточки нашої душі, коли ми такі зайняті, так сильно зайняті? Як нам жити людським життям?
Я часто перебуваю в полоні надії, але мені цікаво, чи справді ми готові до спілкування про те, що робити і як жити. Якимось чином нам треба реорганізувати і побудувати іншу модель організації нашого життя, нашого суспільства, нашої сім’ї і нашого кола спілкування.
Так, я хочу, щоб мої маленькі діти бавились, вимазувались в траві й грязюці на вулиці і спілкувалися, спілкувалися, спілкувалися. Я хочу, щоб вони вчилися тому, як стати людиною. Я хочу того стану спілкування, коли ми можемо зробити паузу, подивитися один одному в очі, доторкнутися один до одного і сказати фразу «ось так моє серце і душа почувають себе зараз». Я сам хочу подумати про моє власне життя, я хочу послухати своє власне серце і душу, щоб знати, чого я вартую і хто я такий. І я знаю, як висловити haal, я знаю, як пояснити стан мого серця.
Давайте запитувати не «як ваші справи?», А «як почувається ваше серце й душа сьогодні?»
Давайте збудуємо такі людські відносини, які базуватимуться на взаємозв’язку. І коли хтось скаже «я сьогодні зайнятий», то співрозмовник відповість – «Знаю. Ми всі зайняті. Але я хочу знати як почувається твоє серце саме в цей момент? »
За матеріалами www.onbeing.org